Язык сайта:
русский   украинский   English


Матеріально-фінансова основа організації і діяльності органів публічної влади в Україні

Матеріально-фінансова основа – це матеріально-фінансові ресурси (природні ресурси, рухоме і нерухоме майно, фінансово-бюджетні кошти), що мають у розпорядженні органи публічної влади для здійснення своїх функцій та повноважень.

Згідно зі ст.13 Конституції України земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони є об’єктами права виключної власності Українського народу, оскільки мають загальнонаціональне значення. Народ як єдине джерело державної влади в республіці, має право шляхом референдуму вирішувати питання щодо правового стану природних об’єктів, їх використання та охорони. Український народ здійснює право власності на зазначені об’єкти через Верховну Раду України, Верховну Раду Автономної Республіки Крим, а також через місцеві ради. Таким чином, природні ресурси загальнодержавного значення виступають матеріальною основою діяльності зазначених представницьких органів влади. Якщо ж природні ресурси мають місцеве значення, то вони належать громадянам відповідних адміністративно-територіальних одиниць (тобто їх власником виступає територіальна громада), а розпоряджаються ними місцеві ради.

Матеріально-фінансову основу органів державної влади складають об’єкти державної власності, а також майно, що знаходиться в комунальній власності і передане в управління органам державної влади. Згідно зі ст.34 Закону України “Про власність” від 7 лютого 1991 року, об’єктами права загальнодержавної власності визнаються:

– земля;

– майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради України та утворюваних нею державних органів; 

– майно Збройних Сил України, органів державної безпеки, прикордонних і  внутрішніх  військ;

– оборонні об’єкти;

– єдина енергетична система;

– системи транспорту  загального користування, зв’язку та  інформації,  що  мають  загальнодержавне (республіканське)  значення;

– кошти Державного бюджету України;

– Національний банк України, інші державні республіканські банки та їх установи і створювані ними кредитні ресурси; державні резервні, страхові та інші фонди;

– майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів;

– майно державних підприємств;

– об’єкти соціально-культурної сфери  або  інше  майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний  розвиток; 

– інше майно, передане у власність України іншими державами, а також юридичними особами і громадянами.

Суб’єктом права державної власності є держава в особі Верховної Ради України. Суб’єктами права державної власності на землю виступають: Верховна Рада України - на землі загальнодержавної власності України; Верховна Рада Автономної Республіки Крим і місцеві ради - на землі в межах відповідних адміністративно-територіальних одиниць України, за винятком земель загальнодержавної власності;

Повноваження з управління майном державних підприємств, які з метою приватизації перетворюються в господарські товариства, державним майном, яке не  ввійшло до статутних фондів господарських товариств у процесі приватизації та корпоратизації, цілісними майновими комплексами, переданими в оренду, здійснює Фонд державного майна. При цьому, управління акціями (частками) товариств, які перебувають у державній власності, Фонд державного майна здійснює шляхом призначення представників для участі у загальних зборах акціонерів (учасників) товариств.

Центральні органи виконавчої влади здійснюють повноваження з управління державним майном підприємств, що належать до сфери їх управління. В управлінні місцевих державних адміністрацій перебувають об’єкти державної власності, передані їм в установленому законом порядку.

Для забезпечення діяльності органів державної влади, їх структурних підрозділів за ними на праві оперативного управління закріплюється майно, що є державною власністю: будівлі, споруди, приміщення, автомобілі, меблі, інше обладнання і устаткування, телефони, оргтехніка тощо. Однак з метою економії коштів державного бюджету, максимального скорочення бюджетних витрат на будівництво та утримання відповідних об’єктів, посилення боротьби з надмірностями в користуванні державним майном Президентом України і Кабінетом Міністрів України передбачено низку організаційно-правових заходів.

Зокрема, Указом Президента України від 16 листопада 2000 р. №1242/2000 “Про додаткові заходи щодо посилення боротьби з корупцією, іншими протиправними діями в соціально-економічній сфері та забезпечення економного витрачання державних коштів” заборонено придбання для посадових осіб державних органів, а також для членів їх сімей не передбачених у встановленому порядку пільгових путівок до санаторіїв і будинків відпочинку, туристичних путівок, встановлення пільг в оплаті інших соціальних послуг за рахунок державних коштів, передбачено перегляд і суттєве скорочення переліку осіб, які користуються на пільгових умовах державними дачами, а також стільниковим і спеціальним зв’язком. Цим же указом урядові було доручено розробити комплекс заходів, які б, зокрема, передбачали: а) перегляд та скорочення з 1 січня 2001 р. кількості автомобілів для обслуговування посадових осіб державних органів не менш як на 20%; б) уніфікацію посадових окладів (тарифних ставок) працівників державних органів усіх рівнів, які займають схожі за характером роботи посади або виконують однакові обов’язки; в) скорочення витрат з державного бюджету на закордонні відрядження; г) виявлення та інвентаризацію майна, що перебуває у віданні центральних і місцевих органів виконавчої влади, не належить до безпосередньої виробничої діяльності зазначених суб’єктів управління і може бути відчужено.

На виконання зазначеного указу Президента України, постановою Кабінету Міністрів від 2 квітня 2001 р. №314 затверджено ліміти легкових автомобілів, що обслуговують державні органи, а постановою Кабінету Міністрів України від 4 квітня 2001 р. №332 – граничні суми витрат на придбання легкових автомобілів, меблів, іншого обладнання та устаткування, комп’ютерів, придбання і утримання мобільних телефонів державними органами, а також установами та організаціями, які утримуються за рахунок державного бюджету, республіканського Автономної Республіки Крим і місцевих бюджетів. Органи державної влади здійснюють витрати на придбання легкових автомобілів, придбання і утримання мобільних телефонів тільки з дозволу Міністерства фінансів України.

Крім майна, що перебуває у державній власності, матеріальною основою діяльності органів державної влади виступає і майно, що знаходиться в комунальній власності, однак передане в управління органам державної влади. За Законом України “Про передачу об’єктів права державної та комунальної власності” від 3 березня 1998 р. (з наступними змінами) об’єктами такої передачі можуть бути:

– цілісні майнові комплекси підприємств, установ, організацій, їх структурних підрозділів (згідно з Законом України “Про оренду державного та комунального майна” від 10 квітня 1992 р. № 2269-XII цілісним майновим комплексом є господарський об’єкт з завершеним циклом виробництва продукції (робіт, послуг) із земельними ділянками, на яких вони розміщені, автономними інженерними комунікаціями, системою енергопостачання);

– нерухоме майно (будівлі, споруди, у тому числі об’єкти незавершеного будівництва, приміщення);

– інше окреме індивідуально визначене майно підприємств;

– акції (частки, паї), що належать суб’єктам права комунальної власності у майні господарських товариств.

Передача об’єктів з комунальної у державну власність здійснюється за рішенням відповідних місцевих рад за наявності згоди Кабінету Міністрів України або органів, уповноважених управляти державним майном. Пропозиції щодо передачі об’єктів з комунальної у державну власність, на яку потрібна згода уряду України, погоджуються з:

– органом, уповноваженим управляти державним майном, до сфери управління якого пропонується передати об’єкт;

– з центральними органами виконавчої влади, визначеними Кабінетом Міністрів України;

– державним органом приватизації;

– підприємством - щодо передачі структурних підрозділів підприємства та окремого індивідуально визначеного майна, закріпленого за таким підприємством;

– трудовим колективом підприємства щодо майна, закріпленого за таким підприємством, об’єктів соціальної інфраструктури, споруджених за рахунок коштів такого підприємства.

Пропозиції щодо передачі об’єктів з комунальної у державну власність, яка здійснюється без отримання згоди Кабінету Міністрів України, погоджуються з державним органом приватизації, підприємством, а також з трудовим колективом підприємства. Порядок подання та розгляду пропозицій щодо передачі об’єктів з комунальної у державну власність визначається Кабінетом Міністрів України.

Передача об’єктів здійснюється комісією з питань передачі об’єктів, до складу якої входять представники виконавчих органів відповідних рад, місцевих органів  виконавчої влади, самоврядних організацій, фінансових органів, підприємств, а також трудових колективів підприємств, майно яких підлягає передачі. Утворює комісію з питань передачі об’єктів та призначає її голову орган, уповноважений управляти  державним майном, а порядок роботи комісії визначається Урядом України.

Передача об’єктів здійснюється безоплатно або шляхом обміну: підприємств – разом з усіма їх активами і пасивами, лімітами, фондами, планами фінансово-господарської діяльності тощо, а об’єктів незавершеного будівництва – також з проектно-кошторисною документацією. Право власності на об’єкт передачі виникає з дати підписання акта приймання-передачі.

Згідно із Законом України «Про джерела фінансування органів державної влади» від 30 червня 1999 р. №783-ХІV, органи державної влади (Кабінет Міністрів України, центральні органи виконавчої влади і місцеві державні адміністрації, Верховна Рада України та її апарат, Рахункова палата, Президент України, його адміністрація та інші консультативні і дорадчі органи Президента України, суди України, органи прокуратури України, а також інші  органи державної влади) здійснюють свою діяльність виключно за рахунок  бюджетного  фінансування  в межах, передбачених Законом України про Державний бюджет України на відповідний рік. Кошти на фінансування органу державної влади передбачаються у Державному бюджеті України окремим рядком. Водночас органи державної влади можуть отримувати додаткові кошти з місцевих бюджетів для виконання делегованих законами України повноважень органів місцевого самоврядування.

Фінансування утворення, реорганізації та ліквідації органів державної влади здійснюється в межах  коштів, передбачених на утримання органів державної влади Законом України про Державний бюджет України на відповідний рік або (у разі недостатності такого фінансування) після внесення відповідних змін до такого Закону.

Органам державної влади забороняється створювати позабюджетні фонди, мати позабюджетні спеціальні рахунки та використовувати кошти, одержані за здійснення функцій держави, що передбачають видачу дозволів (ліцензій),  сертифікатів, посвідчень, проведення реєстрацій та інших дій  на  платній  основі, в будь-який інший спосіб, крім зарахування таких коштів до Державного  бюджету України.

Тому фінансову основу діяльності органів державної влади складають кошти Державного бюджету, що затверджує Верховна Рада України щорічно на період із 1 січня по 31 грудня. Кабінет Міністрів не пізніше 15 вересня щорічно подає до Верховної Ради України проект закону про Державний бюджет України разом із звітом про виконання Державного бюджету поточного року. Порядок складання, розгляду, прийняття і виконання Державного бюджету України, а також внесення змін до закону про Державний бюджет України визначається Бюджетним кодексом України.

Доходи будь-якого бюджету класифікуються по чотирьом розділам:

– податкові надходження – загальнодержавні і місцеві податки, збори та інші обов’язкові платежі;

– неподаткові надходження – доходи від власності і підприємницької діяльності, адміністративні збори і платежі, доходи від некомерційного і побічного продажу, надходження від штрафів і фінансових санкцій, інші неподаткові надходження;

– доходи від операцій з капіталом;

– трансферти – кошти, отримані від інших органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, інших держав або міжнародних організацій на безкоштовній і безвозвратній основі.

Основним джерелом надходжень до Державного бюджету України є загальнодержавні податки і збори, під якими слід розуміти обов’язкові внески до Державного бюджету України або державного цільового фонду, які здійснюються платниками у порядку і на умовах, що визначаються законами України про оподаткування. Загальнодержавні податки і збори (обов’язкові платежі) встановлюються Верховною Радою України і справляються на всій території України. Порядок їх зарахування до Державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим, місцевих бюджетів і державних цільових фондів визначається Законом про Державний бюджет України на поточний рік.

До загальнодержавних  належать такі податки і збори:

– податок на додану вартість;

– акцизний збір;

– податок на прибуток підприємств;

– податок на доходи фізичних осіб;

– мито;

– державне мито;

– податок на нерухоме майно (нерухомість);

– плата (податок) за землю;

– рентні платежі;

– податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів;

– податок на промисел;

– єдиний податок для суб’єктів малого підприємництва;

– фіксований сільськогосподарський податок;

– збір за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок державного бюджету;

– збір за спеціальне використання природних ресурсів;

– збір за забруднення навколишнього природного середовища;

– збір до Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення;

– збір на обов’язкове соціальне страхування;

– збір на обов’язкове державне пенсійне страхування;

– збір до Державного інноваційного фонду;

– плата за торговий патент на деякі види підприємницької діяльності;

– збір на розвиток виноградарства, садівництва  і хмелярства;

– єдиний збір, що справляється у пунктах пропуску через Державний кордон України;

– збір за використання радіочастотного ресурсу України.

До видатків, що здійснюються з Державного бюджету України, відносяться видатки на:

– державне управління (законодавчу владу, виконавчу владу, Президента України);

– судову владу;

– міжнародну діяльність;

– фундаментальні і прикладні дослідження, а також сприяння науково-технічному прогресу державного значення, міжнародні наукові та інформаційні зв’язки державного значення;

– національну оборону;

– правоохоронну діяльність і забезпечення безпеки держави;

– освіту;

– охорону здоров’я;

– соціальний захист і соціальне забезпечення;

– культуру і мистецтво;

– державні програми підтримки телебачення, радіомовлення, преси, книговидання, інформаційних агенств;

– фізичну культуру і спорт;

– державні програми підтримки регіонального розвитку і пріоритетних галузей економіки;

– програми реставрації пам’яток архітектури державного значення;

– державні програми розвитку транспорту, шляхового господарства, зв’язку, телекомунікацій та інформатики;

– державні інвестиційні проекти;

– державні програми щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, охорони навколишнього природного середовища і ядерної безпеки, попередження і ліквідації надзвичайних ситуацій і наслідків стихійних лих;

– утворення і поповнення державних запасів і резервів;

– обслуговування державного боргу;

– інші програми, що мають виключно державне значення.

Для здійснення програм і заходів, що проводяться за рахунок коштів бюджету, бюджетні асигнування надаються розпорядникам бюджетних коштів. Розпорядники бюджетних коштів – бюджетні установи та організації в особі їх керівників, уповноважені на одержання асигнувань, взяття зобов’язань та здійснення видатків бюджету. За обсягом наданих прав розпорядники поділяються на головних розпорядників коштів бюджету та  розпорядників  коштів  бюджету нижчого рівня.

Головний розпорядник коштів бюджету – це розпорядник, якому затверджуються бюджетні призначення у відповідному бюджеті, та який має право  витрачати  кошти бюджету  на  утримання  апарату  установи, яку  він очолює, і на централізовані заходи, що здійснюються безпосередньо цією установою, розподіляти надані йому кошти бюджету між розпорядниками коштів бюджету нижчого рівня, а також затверджувати їх кошториси і плани асигнувань. Розпорядник коштів бюджету нижчого рівня – це  розпорядник, який у  своїй діяльності підпорядкований відповідному головному розпоряднику, розпоряднику вищого рівня та (або) діяльність якого координується через нього. Розпорядники нижчого рівня поділяються на розпорядників другого та третього ступеня.

Згідно зі ст.22 Бюджетного кодексу України головними розпорядниками бюджетних коштів по бюджетним призначенням, передбаченим законом про Державний бюджет України, можуть бути виключно: 1) органи, уповноважені відповідно Верховною Радою України, Президентом України, Кабінетом Міністрів України забезпечувати їх діяльність, в особі  їх керівників; 2) міністерства, інші центральні органи виконавчої влади в особі їх керівників; 3) Конституційний Суд України, Верховний Суд України та інші спеціалізовані суди в особі їх керівників; 4) установи та організації, які визначені Конституцією України або входять до складу Кабінету Міністрів України, в особі їх керівників.

Головний розпорядник бюджетних коштів:

– розробляє план своєї діяльності згідно з завданнями і функціями, які визначені нормативно-правовими актами, виходячи з необхідності досягнення конкретних результатів за рахунок бюджетних коштів;

– розробляє на основі плану діяльності проект кошторису і бюджетні запити і подає їх Міністерству фінансів України або місцевому фінансовому органу;

– отримує бюджетні призначення шляхом їх затвердження в законі про Державний бюджет України або рішення про місцевий бюджет, доводить у встановленому порядку до розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня (одержувачів бюджетних коштів) відомості про обсяги асигнувань, забезпечує управління бюджетними асигнуваннями;

– затверджує кошториси розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня, якщо інше не передбачено законодавством;

– здійснює внутрішній контроль за повнотою надходжень, отриманих розпорядниками нижчого рівня і одержувачами бюджетних коштів, і витрачанням ними бюджетних коштів;

– отримує звіти про використання коштів від розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня і одержувачів бюджетних коштів і аналізує ефективність використання ними бюджетних коштів.

Розпорядники нижчого рівня:

– готують запити щодо обсягів видатків до проекту Державного бюджету України та подають їх відповідному головному розпоряднику;

– отримують від головного розпорядника відомості про обсяги асигнувань, у встановленому порядку складають кошторис доходів і видатків установи  (організації), подають його на затвердження головному розпоряднику і повідомляють про це місцевий орган Державного казначейства;

– провадять видатки шляхом оплати рахунків через органи Державного казначейства;

– подають звіт про використання коштів головному розпоряднику та органу Державного казначейства;

– вирішують з головним розпорядником усі питання, пов’язані з виділенням асигнувань.

Одержувачами бюджетних коштів є підприємства і госпрозрахункові організації, громадські організації та інші установи, що не мають статусу бюджетних установ чи організацій, які отримують кошти з державного бюджету як державну фінансову допомогу або які уповноважені органами державної влади на виконання загальнодержавних програм,  надання послуг безпосередньо через головних розпорядників.

Одержувачі:

– готують запити щодо обсягів видатків до проекту Державного бюджету України та подають їх відповідному розпоряднику;

– отримують від розпорядника відомості про обсяги асигнувань;

– подають звіт про використання коштів розпоряднику;

– вирішують з розпорядником усі питання, пов’язані з виділенням асигнувань.

Бюджетним установам кошти можуть виділятися тільки за наявності затверджених кошторисів і планів асигнувань. Порядок їх складання, розгляду, затвердження, а також основні вимоги щодо їх виконання визначаються постановою Кабінету Міністрів України від 9 січня 2000 р. №17 (із змінами, внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 7 березня 2001 р. №222).

Кошторис доходів і видатків бюджетної установи, організації є основним плановим документом, який підтверджує повноваження щодо отримання доходів  та  здійснення видатків, визначає обсяг і спрямування коштів для виконання нею своїх функцій та досягнення цілей, визначених на рік відповідно до бюджетних призначень. Кошторис має дві складові: 1) загальний фонд,  який містить обсяг надходжень із загального фонду бюджету та розподіл видатків за повною економічною класифікацією на виконання бюджетною установою, організацією основних функцій; 2) спеціальний фонд, який містить обсяг надходжень із спеціального фонду бюджету та їх розподіл за повною економічною класифікацією  на здійснення видатків спеціального призначення, а також на реалізацію пріоритетних заходів,  пов’язаних з виконанням установою основних функцій. Форма кошторису затверджується Міністерством фінансів України.

Кошториси, плани асигнувань і штатні розписи окремих установ затверджуються:

1) міністерств та інших центральних органів виконавчої  влади – керівниками відповідних центральних органів виконавчої влади за погодженням з Мінфіном України;

2) обласних, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій, центральних органів управління державними цільовими фондами, президій державних академій наук, Лікувально-оздоровчого об’єднання при Кабінеті Міністрів України, а також установ і закладів, яким безпосередньо встановлені призначення у державному бюджеті, – Міністерством фінансів України, якщо інше не передбачено законодавством.

3) міністерств і відомств Автономної  Республіки  Крим, управлінь, відділів, інших підрозділів обласних, Київської та Севастопольської міських, районних держадміністрацій – Радою міністрів Автономної  Республіки  Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями після попередньої експертизи у Міністерстві фінансів Автономної  Республіки Крим, обласних, Київському та Севастопольському фінансових управліннях;

4) управлінь, відділів, інших підрозділів районних державних адміністрацій – районними державними адміністраціями після попередньої експертизи у районних фінансових відділах.

Кошториси, плани асигнувань і штатні розписи органів виконавчої влади, підпорядкованих міністерствам та іншим центральним органам виконавчої влади, затверджуються керівниками цих міністерств, інших центральних органів виконавчої влади. Кошториси, плани асигнувань і штатні розписи інших установ затверджуються керівником відповідної вищестоящої установи. Одночасно з кошторисом на затвердження подається план асигнувань та штатний розпис установи, включаючи її структурні підрозділи, які утримуються за рахунок власних надходжень.

Згідно з Законом України “Про Державний бюджет України на 2001 рік” від 7 грудня 2000 р. №2120-ІІІ, було встановлено бездефіцитний Державний бюджет на 2001 рік, доходи і видатки якого встановлені у сумі 41.990.788, 5 тис. гривень. При цьому заборонено збільшення бюджетних призначень на державне управління за рахунок зменшення бюджетних призначень по інших розділах функціональної класифікації видатків бюджету, а також збільшення бюджетних призначень на оплату праці працівників бюджетних установ за рахунок зменшення інших видатків.

Матеріально-фінансовою основою органів влади Автономної Республіки Крим є майно, що належить Автономній Республіці Крим, а також кошти бюджету Автономної Республіки Крим.

Верховна Рада АРК визначає порядок управління майном, що належить Автономній Республіці Крим, порядок управління майном, що знаходиться на балансі Верховної Ради АРК, а також перелік майна автономії, що не підлягає приватизації. Управління майном автономії у порядку, визначеному Верховною Радою Автономної Республіки Крим, здійснює Рада міністрів АРК.

Фінансова самостійність АРК гарантується закріпленням законами України за доходною частиною бюджету АРК на стабільній основі загальнодержавних податків і зборів, які зараховуються в повному обсязі до бюджету АРК і є достатніми для здійснення повноважень АРК та забезпечення життєвого рівня громадян і населення в цілому не нижче соціальних стандартів і потреб, що визначаються законами України. Міжбюджетні відносини Державного бюджету України і бюджету Автономної Республіки Крим, що регулюють розподіл і перерозподіл бюджетних коштів для збалансування бюджету автономної республіки на рівні, необхідному для забезпечення і здійснення повноважень АРК, а також життєвого рівня населення не нижче соціальних стандартів і потреб, визначається відповідно до законів України.

Затвердження бюджету АРК і внесення змін до нього, контроль за його виконанням, прийняття рішення щодо звіту про його виконання, а також встановлення податків і пільг щодо оподаткування згідно з законами України належить до повноважень Верховної Ради АРК.

До доходів загального фонду бюджету Автономної Республіки Крим у 2001 році належать: прибутковий податок з громадян, податок на прибуток підприємств, що сплачується платниками за місцезнаходженням в АРК; платежі за спеціальне використання природних ресурсів місцевого значення; плата за землю; акцизний збір з вироблених в Україні товарів, що сплачується платниками за місцезнаходженням в АРК; податок на промисел; плата за ліцензії на певні види господарської діяльності та сертифікати, що видаються Радою міністрів Автономної Республіки Крим; плата за державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності; плата за торговий патент на деякі види підприємницької діяльності; фіксований сільськогосподарський податок у частині, що належить бюджету АРК; кошти від приватизації майна, яке належить Автономній Республіці Крим; державне мито в частині, що належить бюджету АРК.

До доходів спеціального фонду бюджету Автономної Республіки Крим на 2001 рік віднесено: частину податку на прибуток підприємств; податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів; власні надходження бюджетних установ і організацій, які утримуються за рахунок коштів бюджету АРК; збір за забруднення навколишнього природного середовища; надходження до цільових фондів, утворених Верховною Радою АРК; субвенції з Держбюджету України на фінансування пільг та субсидій населенню на оплату електроенергії, природного і скрапленого газу та житлово-комунальних послуг. Загальний обсяг власних та закріплених за бюджетом Автономної Республіки Крим загальнодержавних податків і зборів на 2001 рік становить 369.756,5 тис. гривень.

До видатків, які здійснюються з бюджету Автономної Республіки Крим, належать видатки на:

– державне управління - представницьку і виконавчу владу Автономної Республіки Крим, обласні ради;

– правоохоронну діяльність - підрозділи дорожньо-патрульної служби і дорожнього нагляду та республіканське АРК управління; приймальники-розподільники для неповнолітніх, спеціальні приймальники-розподільники; професійно-пожежну охорону; адресно-довідкове бюро;

– освіту – загальну середню освіту для громадян, які потребують соціальної допомоги та реабілітації, санаторні школи-інтернати, загальноосвітні школи-інтернати тощо, професійно-технічну освіту, післядипломну освіту, позашкільну освіту, інші заклади та заходи в галузі освіти, освітні програми республіканського значення;

– охорону здоров’я - лікарні республіканського значення, спеціалізовані лікарні, госпіталі для інвалідів Великої Вітчизняної війни, будинки дитини, санаторії для хворих на туберкульоз, медико-санаторні експертні комісії тощо;

– соціальний захист та соціальне забезпечення – державні програми соціального захисту та соціального забезпечення, республіканські програми і заходи стосовно дітей, молоді, жінок, сім’ї;

– культуру і мистецтво – республіканські бібліотеки, музеї, виставки, філармонії, театри, палаци культури республіканського значення, програми підтримки кінематографії тощо;

– програми підтримки республіканських редакцій телерадіомовлення та друкованих періодичних видань;

– фізичну культуру і спорт – державні програми з розвитку фізкультури і спорту, державні програми з інвалідного спорту і реабілітації тощо;

– реставрацію та охорону пам’яток архітектури республіканського значення;

– обслуговування боргу бюджету АРК;

– програми природоохоронних заходів республіканського значення.

Матеріально-фінансовою основою органів місцевого самоврядування, відповідно до Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», є об’єкти комунальної власності. До складу комунальної власності входять: рухоме і нерухоме майно; доходи місцевого бюджету і комунальні позабюджетні (у тому числі валютні) кошти; земля та інші природні ресурси, що знаходяться в комунальній власності; комунальні підприємства, організації або частка в майні підприємств; комунальні банки, страхові товариства, пенсійні фонди; комунальний житловий фонд і нежитлові приміщення; комунальні заклади освіти, культури, спорту, охорони здоров’я, науки, соціального обслуговування; інше майно і майнові права; рухомі та нерухомі об’єкти, визначені відповідно до закону як об’єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження. Крім того, матеріальну основу місцевого самоврядування складає майно, що знаходиться в державній власності і передане в управління органам місцевого самоврядування.

Комунальна власність - це майно, що належить на праві власності територіальним громадам, управління і розпорядження якими здійснюється нею безпосередньо і через органи місцевого самоврядування.  Що стосується майна і фінансових коштів районних у місті громад, то питання щодо управління майном вирішується місцевими референдумами районної в місті громади.  Якщо рішення не прийняте або міська рада не прийняла рішення про створення районних у місті рад, то управління майном здійснює міська рада.

Право комунальної власності – це право територіальної громади володіти, доцільно, економно, ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і  в своїх інтересах  майном, що належить  їй, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування. Підставою для набуття права комунальної власності є передача майна та майнових прав територіальним громадам безоплатно державою, іншими суб’єктами права власності, а також створення, придбання майна органами місцевого самоврядування в порядку, встановленому законом.

Фактично право комунальної власності в Україні почало здійснюватися з прийняттям постанови Кабінету Міністрів України №311 від 5 листопада 1991 року «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)», а згодом – із прийняттям ще кількох постанов аналогічного характеру. Цими постановами були затверджені переліки об’єктів державної власності, що передавалися до комунальної власності, а також встановлювалася процедура такої передачі. Передача майна здійснювалася на безоплатній основі міністерствами та відомствами України, а також органами, уповноваженими управляти державним майном.

Від імені та в інтересах територіальних громад права суб’єкта комунальної власності нині здійснюють відповідні ради.

Місцеві бюджети є самостійними, вони не включаються до Державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим та інших місцевих бюджетів. Однак органи місцевого самоврядування з урахуванням місцевих умов і особливостей можуть перерозподіляти між собою на підставі договорів окремі повноваження та власні бюджетні кошти.

Сільська, селищна, міська, районна в місті (у разі її створення) рада може наділяти частиною своїх повноважень органи самоорганізації населення, передавати їм відповідні кошти, а також матеріально-технічні та інші ресурси, необхідні для здійснення цих повноважень, здійснює контроль за їх виконанням.

Рішення про наділення міських рад правами щодо управління майном і фінансовими ресурсами, які є у власності  територіальних громад районів у містах, приймається на місцевих референдумах відповідних районних у містах громад. У разі, якщо територіальна громада району в місті внаслідок референдуму не прийме рішення про передачу права управління майном та фінансами відповідній  міській раді, а територіальна громада міста або міська рада не прийняла рішення про створення органів місцевого самоврядування районів у місті, міська рада здійснює управління майном та фінансовими ресурсами, які є у власності територіальних громад районів у містах, та несе відповідальність перед громадою відповідного району у місті.

Територіальні громади сіл, селищ, міст, районів у містах безпосередньо або через органи місцевого самоврядування можуть об’єднувати на договірних засадах на праві спільної власності об’єкти права комунальної власності, а також кошти місцевих бюджетів для виконання спільних проектів або для спільного фінансування (утримання) комунальних підприємств, установ та організацій і створювати для цього відповідні органи і служби.

Районні та обласні ради від імені територіальних громад сіл, селищ, міст здійснюють управління об’єктами їхньої спільної власності, що задовольняють спільні потреби територіальних громад.

Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють повноваження щодо володіння, користування та розпорядження об’єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об’єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об’єктів, що приватизуються та передаються у  користування  і оренду.

Доцільність, порядок та умови відчуження об’єктів права комунальної  власності визначаються відповідною радою. Доходи від відчуження об’єктів права комунальної власності зараховуються до відповідних місцевих бюджетів і спрямовуються  на фінансування заходів, передбачених бюджетами розвитку. Однак майнові операції, які здійснюються органами місцевого самоврядування з об’єктами права комунальної власності, не повинні ослаблювати економічних основ місцевого самоврядування, зменшувати обсяг та погіршувати умови надання послуг населенню.

Право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб’єктів. Об’єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб’єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом.

Сільські, селищні, міські, районні в містах ради мають право:

1) вносити пропозиції про передачу або продаж у комунальну власність відповідних територіальних громад підприємств, установ та організацій, їх структурних підрозділів та інших об’єктів, що належать до державної та інших форм власності, якщо вони мають важливе значення для забезпечення комунально-побутових і соціально-культурних потреб територіальних громад;

2) на переважне придбання в комунальну власність приміщень, споруд, інших об’єктів, розташованих на відповідній території, якщо вони можуть бути використані для забезпечення комунально-побутових та соціально-культурних потреб територіальних громад;

3) мати об’єкти комунальної власності за межами відповідних адміністративно-територіальних одиниць.

Майно, що знаходиться в державній власності, може бути передане у комунальну власність територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах або у спільну власність територіальних громад сіл, селищ, міст безоплатно або шляхом обміну згідно з Законом України “Про передачу об’єктів права державної та комунальної власності” від 3 березня 1998 року. Об’єктами передачі можуть бути:

– цілісні майнові комплекси підприємств, установ, організацій, їх структурних підрозділів (далі - підприємства);

– нерухоме майно (будівлі, споруди, у тому числі об’єкти незавершеного будівництва, приміщення);

– інше окреме індивідуально визначене майно підприємств;

– акції (частки, паї), що належать державі у майні господарських товариств;

– житловий фонд та інші об’єкти соціальної інфраструктури, які перебувають у повному господарському віданні чи оперативному управлінні державних підприємств, установ, організацій або не увійшли до статутних фондів господарських  товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації).

Не можуть бути об’єктами передачі з державної у комунальну власність підприємства, що здійснюють діяльність, передбачену частинами першою та  другою статті 4 Закону України «Про підприємництво» (діяльність по виготовленню і реалізації наркотичних засобів, зброї і вибухових речовин, по виготовленню цінних паперів і грошових знаків, проведення ломбардних операцій та іншу діяльність, що підлягає ліцензуванню), а також казенні підприємства.

Ініціатива щодо передачі об’єктів права державної власності у комунальну власність може виходити від органів, уповноважених управляти державним майном, а також самоврядних організацій, яким передано в користування державне майно, місцевих органів виконавчої влади.

Передача об’єктів з державної у комунальну власність здійснюється за рішенням:

– органів, уповноважених управляти державним майном, самоврядних організацій – щодо житлового фонду та інших об’єктів соціальної інфраструктури, які перебувають у повному господарському віданні чи оперативному управлінні державних підприємств, установ, організацій або не увійшли до статутних фондів господарських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації), а також щодо окремо індивідуально визначеного майна підприємств;

– Кабінету Міністрів України – щодо всіх інших об’єктів.

Передача об’єктів здійснюється комісією з питань передачі об’єктів, до складу якої входять представники виконавчих органів відповідних рад,  місцевих  органів виконавчої влади, органів, уповноважених управляти державним майном, самоврядних організацій, фінансових органів, підприємств, трудових колективів підприємств, майно яких підлягає передачі. У разі передачі об’єктів, закріплених за самоврядною організацією, або об’єктів, щодо яких прийнято рішення про приватизацію, орендованого майна, акцій (часток, паїв), що належать державі у майні господарських товариств, до складу комісії з питань передачі об’єктів включаються представники відповідно самоврядної організації або державного органу приватизації.

Утворює комісію з питань передачі об’єктів та призначає її голову: а) виконавчий орган відповідної сільської, селищної, міської, районної у місті ради, якщо інше не передбачено законом, - у разі передачі об’єктів у комунальну власність територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах; б) відповідна районна, обласна рада або уповноважений нею орган – у разі передачі об’єктів у спільну власність територіальних громад сіл, селищ, міст. Порядок утворення і роботи  комісії з питань  передачі об’єктів визначається відповідними органами місцевого самоврядування.

З державної у комунальну власність безоплатно передаються такі об’єкти:

– житлові будинки та гуртожитки (в тому числі не завершені будівництвом);

– заклади освіти, дошкільного виховання, культури (крім кінотеатрів), фізичної культури та спорту, охорони здоров’я (крім санаторіїв, профілакторіїв, будинків відпочинку та аптек), соціального забезпечення, дитячі оздоровчі табори, в тому числі не завершені будівництвом);

– підприємства міського і приміського транспорту, шляхового господарства, а також акції (частки, паї) господарських товариств, створених на базі їх майна (у разі, якщо щодо них не було прийнято рішення про закріплення їх у державній власності);

– аеропорти цивільної та колишні аеропорти військової авіації, які не мають можливості самостійно забезпечувати свою сертифікаційну придатність, за поданням Міністерства транспорту України та Міністерства оборони України.

Безоплатно можуть передаватися також інші об’єкти права державної власності, якщо такі об’єкти не менше двох разів пропонувалися до продажу конкурентними способами приватизації, але не були реалізовані.

Передача об’єктів з державної у комунальну власність можлива також шляхом обміну. У цьому випадку до узгоджених пропозицій щодо такої передачі додаються акти оцінки вартості об’єктів, затверджені органом, управляти державним майном, і відповідним органом місцевого самоврядування. Вартість об’єктів визначається за їх балансовою вартістю, а об’єктів незавершеного будівництва та акцій (часток, паїв) – відповідно до законодавства з питань оцінки об’єктів приватизації.

Передача підприємств провадиться разом з усіма їх активами і пасивами, лімітами, фондами, планами  фінансово-господарської діяльності тощо, а об’єктів незавершеного будівництва - також з проектно-кошторисною документацією. Об’єкти соціальної інфраструктури передаються разом з майном підприємств, що обслуговували ці об’єкти. Разом з житловим фондом передаються вбудовані і прибудовані приміщення, зовнішні мережі електро-, тепло-, газо-, водопостачання та водовідведення, а також будівлі, призначені для обслуговування цього фонду (котельні, каналізаційні та водопровідні споруди, обладнання тощо).

Передача оформляється актом приймання-передачі, який підписується головою і членами комісії. Форма акта приймання-передачі затверджується Кабінетом Міністрів України. Право власності на об’єкт передачі виникає з дати підписання акта приймання-передачі.

Фінансові кошти територіальної громади – це сукупність коштів, що включають:

кошти місцевого бюджету;

позабюджетні кошти;

кошти підприємств комунальної власності;

кошти, що мобілізуються на фінансовому ринку .

За джерелами доходи місцевих органів влади поділяються на податкові доходи, неподаткові доходи (платежі, доходи від майна, що належить місцевій владі, та від господарської діяльності підприємств комунальної форми власності, залученв місцевими органами влади на ринку позичкового капіталу), доходи за рахунок кредитів та позик, а також трансферти від центральної влади та органів влади вищого територіального рівня.

Кошти, що мобілізуються на фінансовому ринку. Рада або за її рішенням інші органи місцевого самоврядування відповідно до законодавства можуть випускати місцеві позики, лотереї та цінні папери, отримувати позички з інших бюджетів на покриття тимчасових касових розривів з їх погашенням до кінця бюджетного року, а також отримувати кредити в банківських установах.

Органи місцевого самоврядування можуть у межах законодавства створювати комунальні банки та інші фінансово-кредитні установи, виступати гарантами кредитів підприємств, установ та організацій, що належать до комунальної власності відповідних територіальних громад, розміщувати належні їм кошти в банках інших суб’єктів права власності, отримувати відсотки від їх доходів відповідно до закону із зарахуванням їх до доходної частини відповідного місцевого бюджету.

Бюджет місцевого самоврядування (місцевий бюджет) – це план утворення і використання фінансових ресурсів, необхідних для забезпечення функцій та повноважень місцевого самоврядування. До прийняття законів, які визначатимуть порядок формування місцевих бюджетів відповідно до Конституції України і Закону «Про місцеве самоврядування», місцеві бюджети формуються в порядку, встановленому законами про бюджетну та податкову системи.

Органи місцевого самоврядування в селах, селищах, містах, районах у містах (у разі їх створення) самостійно розробляють, затверджують і виконують відповідні місцеві бюджети згідно з Законом «Про місцеве самоврядування» та Бюджетним кодексом України. Самостійність місцевих бюджетів гарантується власними та закріпленими за ними на стабільній основі законом загальнодержавними доходами, а також правом самостійно визначати напрями використання коштів місцевих бюджетів  відповідно до закону. Втручання державних органів у процес складання, затвердження і виконання місцевих бюджетів не допускається, за винятком випадків, передбачених Законом «Про місцеве самоврядування» та іншими законами. Сільські, селищні, міські, районні в містах (у разі їх створення) ради та їх виконавчі органи самостійно розпоряджаються коштами відповідних місцевих бюджетів, визначають напрями їх використання.

Місцевий бюджет поділяється на:

– поточний бюджет – доходи і видатки місцевого бюджету, які утворюються і використовуються для покриття поточних видатків;

– бюджет розвитку - доходи і видатки місцевого  бюджету, які утворюються і використовуються для реалізації програм соціально-економічного розвитку, зміцнення матеріально-фінансової бази.

Доходи бюджету розвитку формуються за рахунок частини податкових надходжень, коштів, залучених від розміщення місцевих позик, а також інвестиційних субсидій з інших бюджетів.

Доходи місцевих бюджетів складаються з власних джерел, а також закріплених у встановленому законом порядку загальнодержавних податків, зборів та інших обов’язкових платежів. У доходній частині місцевого бюджету окремо виділяються доходи, необхідні для виконання власних повноважень, і доходи, необхідні для забезпечення виконання делегованих законом повноважень органів виконавчої влади.

Держава фінансує у повному обсязі здійснення органами місцевого самоврядування наданих законом повноважень органів виконавчої влади. Кошти, необхідні для здійснення органами місцевого самоврядування цих повноважень,  щороку передбачаються в Законі України про Державний бюджет України.

Рішення органів державної влади, які призводять до додаткових видатків органів місцевого самоврядування, обов’язково супроводжуються передачею їм необхідних фінансових ресурсів. Вказані рішення виконуються органами місцевого  самоврядування в межах переданих їм фінансових ресурсів. Витрати органів місцевого самоврядування, що виникли внаслідок рішень органів державної влади і попередньо не забезпечені відповідними фінансовими ресурсами, компенсуються державою.

Доходи місцевих бюджетів складають власні прибутки, а також державні дотації і субвенції. До власних прибутків належать місцеві податки і збори, комунальна власність, а також частина загальнодержавних податків (отриманих по нормативах відповідно до законів про податки або цілком).

Згідно зі ст.37 Закону «Про Державний бюджет України на 2001 рік» до доходів загального фонду бюджетів областей, міст Києва і Севастополя у 2001 році належать: прибутковий податок з громадян; платежі за спеціальне використання природних ресурсів місцевого значення; плата за землю; податок на промисел; плата за державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності; фіксований сільськогосподарський податок у частині, що належить відповідним бюджетам; плата за оренду цілісних майнових комплексів, що знаходяться у власності відповідної ради та ін.

Місцеві податки і збори встановлюються органами місцевого самоврядування відповідно до закону і повністю зараховуються до відповідних місцевих бюджетів. Крім того, за рішенням зборів громадян за місцем їх проживання можуть запроваджуватися місцеві збори на засадах добровільного самооподаткування. Самооподаткування - форма залучення на добровільній основі за рішенням зборів громадян за  місцем  проживання  коштів  населення відповідної території для фінансування разових цільових заходів соціально-побутового характеру.

Згідно з Законом України «Про систему оподаткування» від 25 червня 1991 р. і Декретом Кабінету Міністрів України «Про місцеві податки і збори» від 20 травня 1993 р. (з наступними змінами і доповненнями), до місцевих податків і зборів належать:

– готельний збір;

– збір за припаркування автомобілів;

– ринковий збір;

– збір за видачу ордера на квартиру;

– збір з власників собак;

– курортний збір;

– збір за участь у бігах на іподромі;

– збір за виграш на бігах на іподромі;

– збір з осіб, які беруть  участь у грі на тоталізаторі на іподромі;

– податок з реклами;

– збір за право використання місцевої символіки;

– збір за право проведення кіно- і телезйомок;

– збір за проведення місцевих аукціонів, конкурсного розпродажу і лотерей;

– комунальний податок;

– збір за проїзд територією прикордонних областей автотранспорту, що прямує за кордон;

– збір за видачу дозволу на розміщення об’єктів торгівлі;

– податок з продажу імпортних товарів

– екскурсійно-туристичний збір.

Органи місцевого самоврядування самостійно встановлюють і визначають порядок сплати місцевих податків і зборів відповідно до переліку і в межах установлених граничних розмірів ставок, визначених Декретом Кабінету Міністрів України «Про місцеві податки і збори». Водночас вони в межах своєї  компетенції мають право запроваджувати пільгові податкові ставки, повністю скасовувати окремі місцеві податки і збори або звільняти від їх сплати певні категорії платників та надавати відстрочки у  сплаті місцевих податків та зборів.

Місцеві податки і збори перераховуються до бюджетів місцевого самоврядування в порядку, визначеному місцевими радами, якими вони встановлюються. Стягнення не внесених в установлений термін місцевих подат